» » Катя Сівець. Ми просто робили те, що повинні були… Якщо б всі замислювались, то ми б затонули у власних сльозах… або від серцевого нападу…

 
 
 
Найближчі матчі:
ФІНАЛ КУБКА ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ. 28 травня. 16-00. Стадіон "Уманьферммаш". "Базис" - "ЛНЗ-Лебедин"





Книгу "Історія футболу Уманщини. Книга перша. Від "Маккабі" до "УТК-Ятрань" бажаючі можуть придбати в Умані: в магазині "SOCCER.BIZ.UA" (на перехресті вулиць Європейської та Паркомуни) а також у "ВІЗАВІ" (вулиця Тищика). Книга там присутня в твердій та мякій обкладинках. Бажаючі з інших міст можуть придбати звернувшись до автора (можна і укрпоштою і новою поштою).
У ПРОДАЖУ унікальний для нашої області довідник для уболівальника - "Гід по чемпіонату Черкаської області 2017". В ньому представлено всі команди, що планували грати в цьогорічному чемпіонаті (тобто з ватутінцями і командою Городища) - їх історію, статистику, історію і статистику зустрічей з усіма трьома командами Уманщини. Тобто прийшовши на будь-який матч чемпіонату області в Умані, Паланці чи Городецькому, ви будете максимально озброєні інформацією! Придбати можна буде лише в магазині "SOCCER.BIZ.UA" (на перехресті вулиць Європейської та Паркомуни). Саме "SOCCER.BIZ.UA" надрукував перший тираж видання. Наклад обмежений, поспішайте придбати. На матчах в Городецькому 9 та 12 травня запитуйте у Олександра Клімова




Катя Сівець. Ми просто робили те, що повинні були… Якщо б всі замислювались, то ми б затонули у власних сльозах… або від серцевого нападу…

Автор: Sobolenko від 29-04-2022, 15:38, подивилося: 11738

0
Катя Сівець. Ми просто робили те, що повинні були… Якщо б всі замислювались, то ми б затонули у власних сльозах… або від серцевого нападу…

1. Катя, Христос воскрес!

Воістину Воскрес!

2. Де тебе застав цьогорічний Великдень?

Цього року так сталося, що я з мамою знаходжусь у Нідерландах. Нажаль, нам не вдалося посвятити Паску. Православна церква від нас далеко, а служба була вночі, тож добратися до неї не було можливості. А сьогодні там вже зачинено, нажаль.

3. Те, що ви опинилися в Нідерландах, пов'язано із повномасштабної агресією росії?

Так, звісно... Нідерланди - чудова країна, але краще було б її відвідати при інших обставинах.

4. Де тебе застало 24 лютого? Де і як ти дізналася, що розпочався наступ військ росії?

Я була в Маріуполі. Так як вже розпочались тренування, була підготовка до чемпіонату України. Я прокинулася десь з 5 до 6 ранку, почула дівчат, з якими я жила. Вони були в сусідній кімнаті. Я запитала, що сталося.То вони сказали, що розпочалась війна, росія вже розпочала обстріли майже по всій території України. І тоді я почула вибухи з лівого берега Маріуполі. Так як ми жили на західній частині міста, тому в перші дні наш район ще не обстрілювали. Але ми чули , бачили і знали, що коїться з іншої сторони, томущо там жили декілька дівчат з нашої команди.

5. Маріуполю дісталося з перших днів? Дівчата, що жили з іншої сторони, відразу потрапили під обстріли?

Так, там з першого дня війни були обстріли. І з кожним днем наступ їх просувався.

6. Як довго ти залишалися в Маріуполі?

Я змогла втекти 21 березня

7. Ти практично місяць пробула ще в Маріуполі. Не вдавалося вирватися?

В перші дні виїжджали всі на власних авто. Були начебто декілька евакуаційних потягів. Але ми не мали ніякої інформації - де вони, коли їдуть , скільки ще будуть... І ми знали, що всі дівчата залишаються в місті. Тому я не знаю… якось навіть не шукали можливості виїхати. Хоча моя родина вмовляла мене поїхати. Але ми не знали, як це зробити. Та ілюди казали, що вже на другий, третій день війни вже нікого з міста не пропускали.

8. А хтось з дівчат зміг виїхати раніше?


Я так розумію, що раніше за мене виїхали 7-8 дівчат, вони всі ховались разом. З керівником команди Яною, та тренеркою Каріною. Але они виїхали не на набагато раніше за мене

9. Тобто, нажаль, практично питання порятунку виливалося в справу кожного або групами, хто переховувався разом? Зв'язку не було?

Зв'язку не було з 2 березня. У нас не було нічого - ні новин, ні зв'язку , ні газу, ні води. І через це всі вже мали виживати з тим, з ким залишилися

10. Ти з ким залишилася?

Наші дівчата були розкидані по всьому місту. Тому пройти і дізнатися як вони було неможливо, тому що було дуже небезпечно. Зі мною були Лена Загуменна і Лена Земляна

11. Де і як ви переховувалися? Як ви той місяць виживали?

Спочатку ми переховувались у нашому під'їзді, у нас там був підвал. Ми бігали туди на час обстрілу, але переважно були у квартирі. Але з часом ситуація погіршувалась. То ми потроху зносили речі в підвал… Найстрашніше було то авіаудари. Ми пережили 3 авіаудара в радіусі 40 метрів від нас. Перший нас застав у ліжку на п'ятому поверсі. Після того ми не спали вже в квартирі. Спочатку авіація була тільки вночі. А потім вже почали і вдень бомбардування.
Це питання велике... Так на нього складно відповісти… Кожен день був , як за рік … Ти не знаешь , що буде наступної хвилини. Готували їжу на вогні… перед під'їздом, бо весь час були обстріли… Всі сусідні будинки вже були зруйновані, горіли, і не було нікого… Я маю на увазі не було пожежної, не було швидкої, нікого не було у місті, крім нас - людей і армії… (І.С. я читав спогада медика швидкої з Маріуполя – вони цілодобово намагалися допомагати людям, рятували, жили буквально на станції «швидкої», але точилися бої і вони не всюди могли виїджати…). І це з першого дня війни таке. Потім 13 березня… Ми дивом залишилися живі. Бо в наш будинок був авіаудар. Все було зруйноване, все засипало, завалило… Ми змушені були втекти до сусіднього бомбосховища. І вже там ми жили, поки не залишили Маріуполь. Вже не було ні у кого квартир, майна… Що знайшли, те й з'їли.. Воду одного разу тільки привезли… І то. Вона була заморожена. То люди не могли її набрати. Ще й кожної хвилини були сигнали, то треба було бігти ховатися... І кожного разу, ми втрачали свою чергу . То ми так і не взяли в той день води. Воду брали з дощу, з пошкоджених труб, з снігу… чекали поки воно розтане. Але нам пощастило з людьми з нашого під'їзду. То ми всі харчувалися разом, один за одним доглядали! Допомагали. Важке щось робили чоловіки, дуже мужні… Якби не всі ті люди, з якими я була, мене не було б вже напевно…

12. Це навіть читати важко... Я не знаю, як можна це пережити... Багато людей було з вами в підвалі, потім в сховищі?

Так, було багато людей! Ви бачите фото зруйнованого Маріуполя з висоти пташиного польоту, але там під тими чорними руїнами дуже багато людей! Майже всі квартири були з нашого під'їзда. А у бомбосховищі там дуже багато людей було, то нам навіть з нашого дому не було місця , де спати лягти. То ми розчистити кімнату, яка спочатку була для туалету, вибачте... І там розташувалися… .У кого навіть були машини , не всі виїхали в перші два дні… То потім в них вже й машин не було. Багато дуже людей похилого віку, з ними дуже важко, вони не можуть швидко пересуватися. Ми за ними доглядали. Їх як посадили в підвалах, то вони й вже не виходили, бо дуже довго, хто не може ходити… У когось болячки, медикаментів було дуже мало…

13. Дивитися на фото і відео з Маріуполя дуже важко. Як і читати. Але люди мають знати.... Хоча, повір, я не знаю - як ви все пережили це, як тобі все це згадувати .... Діти ж теж були з вами там в підвалах? Як же вони, як їм?

Були діти… 8-10 років… Дуже маленьких поруч зі мною не було. А цим дітям теж важко… Їм страшно дуже… Нічого робити, як тільки сидіти та слухати вибухи… Це дуже страшно для їх психіки…
Люди мають знати! І тому я можу кожному розказати. Але коли вони в новинах пишуть місця зборів для евакуювання маріупольців, повірте, люди там, кому це потрібно, вони не знають про це! Це знаємо тільки ми з вами. А там ми сиділи, як на якомусь острові… покинутому… Нічого не знали… і тільки чутки… Я згадую були чутки, хтось там сказав, що Зеленський з путіним зустрічаються у Турції. То в нас така надія була, що нас не будуть бити хоча б на час перемовин. То це ще було 5 березня. А насправді зустрічі ніякої не було… Розумієте… люди там відрізані від усього світу. Зараз там тим паче…

14. Відчай брав людей? Як люди взагалі витримували все це?

Ми намагалися триматися, і це ще виходило, бо в нас була їжа. Томущо нам пощастило жити біля оптових баз… То там пів міста харчувалися. А ті хто в інших районах і поруч лише маленькі магазини, то там дуже швидко скінчилася їжа. Тому там люди просто або, ризикуючи, бігають під обстрілами в пошуках їжі, або змучені голодом.
І, звісно, всім дуже важко… Місцевим, адже це їх рідні стіни. Кожна будівля... для них рідна
То це неможливо уявити , що таке може бути. Коли все палає вогнем.. і ти нічого не можешь зробити, і чути тільки вибух за вибухом.

15. У вас по їжу чоловіки виходили? Готували на вулиці між обстрілами ? Це постійно ризик смертельний?

По їжу ходили ми втрьох, тому що ми швидкі, і звикли до навантажень..І звісно з нами були чоловіки. То ми це робили разом. А жінки доглядали дітей, та літніх людей. Готували переважно чоловіки. Ми робили все, що можливо зробити у підвалі… То нарізати, почистити і таке інше, а за вогнем слідкували чоловіки. Ми тільки іноді допомагали збирати гілки для вогню… Та уламків було все більше і більше, тому згодом це не було проблемою. Але так… готувати було дуже ризиковано. В сусідньому домі загинуло 2 чоловіки, собака, та жінка була поранена, бо вони готували і снаряд прилетів прям у під'їздну лавку.. Десь після 17 березня, наш район вже був окупований, то в нас прилетів не було… То вже росія обстрілювала центр міста з нашого району. Але українські бійці не відповідали їм важкою зброєю, принаймні по нашому району… То вже більш менш можно було виходити на вулицю.

16. Прямо у вашому районі, біля вас були бої?


Звичайно! У на все зруйноване! Перед тим , як авіабомба попала в наш будинок, весь вечір були ближні бої у нашому та сусідніх дворах. То там і танки, і автомати і протитанкова зброя. То деякі військові забігали до під'їздів сховатися, чи витримати паузу… А до цього часу кожен день були обстріли з важкого озброєння…

17. Серед тих, хто був з вами разом у підвалі, сховищі, були загиблі люди?

У нашому під'їзді всі живі. Але в нашому будинку були загиблі, через той удар. Таких людей з якими я познайомилась, і з ними щось сталося, не було. Але тіла на вулицях бачила, вони були вже накриті.

18. Ти згадала, що з 17 березня ваш район був окупований. В ваше сховище окупанти теж появилися? Вони зачищали ваш район від українських захисників? Не прилетіло мирним жителям в результаті цього?

Декілька раз один днривець спустився до бомбосховища. То він був пьяний. То він шукав чоловіків, військових.
Ну вони вірять в те,що вони нас «освобождают»... я тільки не знаю від чого… Ну я не знаю чого «Азов» не відповідав їм… Ну декілька разів був прильот міни… А так більш нічого не було від українських військових. Не знаю, можливо вони зберігали зброю , щоб вести бойові дії в інших районах, де їм то більш потрібно. Я того не знаю.

19. Не можу судити. Напевне в оточеному місті боєприпасів бракує... Вас хоч не чіпали окупанти? Багато де просто кидали гранату в підвал, не заходячи...

Не чіпав… але… то все одне було страшно. Хто знає , що в нього в голові... Він закликав жінок з дітьми їхати до Старого Криму. Це окупована територія…
Про боєприпаси наших, можливо, я теж так думала. Але точно не знаю по цьому питанню.

20. Так розумію, що з 17 по 21 березня ви пробули під окупацією. Ти пишеш, що прильотів не стало. Змогли хоч зі сховищ виходити? Чи боялися вийте, щоб не потрапити на "асвабадітєлєй"? Яка доля була чоловіків, що з вами були у сховищі?

Якщо чоловіки були на вулиці, то їх роздягали, перевіряли документи. Могли під ноги стріляти, якщо ті не виконували накази. Ми виходити не боялись, бо нам нічого вже було втрачати і вони на нашій території, та й жінок не чіпали… Тільки телефони і все таке ховали, бо вони могли забрати.

21. Як і коли виник варіант вирватися з того пекла?

Приїхав син однієї сусідки, то він забрав своїх мати, бабусю і дідуся. І там вже не було місця для мене. Але я попросила, щоб він приїхав за мною, якщо буде така можливість. То він повернувся в той самий день! Я була шокована, і рада.

22. Це якесь неймовірне диво! Як він то в перший раз зміг там прорватися? Я мовчу про те, щоб вдруге поїхати добровільно туди???

Так! То це ж знову все було по вже окупованій території… То там не було боїв. Але, коли мене вивозили, то мене повністю обшукали на блокпості. І телефон і все все. І сказав той , що маріупольці заслуговують те, що вони зараз мають. Бо у 14-му році, мовляв, вони якось не так прийняли біженців з Донецьку.
Він мене привіз тільки в Мелекено. Ми так домовились.

23. А як далі ти вирвалася на неокуповану територію?

Знову ж таки пощастило, бо наступного дня, 22 березня, Яна і Каріна повернулися з евакуаційним автобусом і вони забрали мене і ще багато, багато людей! З Мангуша. То всі ті люди втекли з Маріуполя.

24. Яна і Каріна повернулися. Це тобі вдалося вийти на зв'язок з ними?

Так, то ми ловили зв'язок ще в Маріуполі. В деяких місцях з 47 разу можно було кудись додзвонитись. То коли вже була в Мелекено то там вже був зв'язок, і світло, і вода..
То я зв'язалась з ними 22-го о 7 ранку. Вони сказали, що ми майже в Мангуші, ми їдемо за тобою. Вони привезли гумдопомогу і забрали багато людей.

25. Яна і Каріна евакуювалися раніше. І після того вони допомагали іншим вирватися?

Так. Але з команди тільки мене в другий раз забрали.

26. Яна і Каріна намагалися витягти дівчат з команди? Так розумію, що не всіх вдалося вивезти?

Ну вони не ризикували заїджати в Маріуполь. І по тим районам, де ще залишались дівчата , то там було ще небезпечно.

27. Кому після тебе ще вдалося вирватися?

Всі вийшли на зв'язок, але всі на окупованих територіях, бо не було іншого варіанта. Ще тільки нема інформації про Поліну Полухіну і Олю Авдєєву

28. На окуповані території вивозили примусово чи у людей просто не залишалося більше ніяких шансів і вони вимушені були хоч так тікати з пекла?

Просто нічого не залишалося. Або залишатись під обстрілом, без їжі…

29. Коли Поліна, Оля виходили на зв'язок?

Поліна зовсім не виходила. Там тільки через людей дізнавались. За Олю знали , що 4 квітня вони були живі. Це теж через інших людей..

30. Вони в районах, де ще бої? Чи є імовірність, що довелося виїджати на окуповану території або і росію?

Поліна на 23 районі. Там вже було спокійно. Але їх в списках ще не знайшли. Оля в центрі була, то там якраз було дуже гаряче…

Просто ті, хто виїзжав на їх територію… То ті дівчата хоч писали, що вони живі..

31. Будемо дуже сподіватися, що дівчата живі. Як власне відбувався перетин лінії фронту, тобто переїзд на територію під контролем наших?

Тоді з Маріуполя до Оріхова все було окуповано. То блок-пости через кожні 500 метрів. Ці окупанти різних національностей. І всі сміялись з того , що ми їдемо в Запоріжжя, що ми нібито шукаємо безпечне місце. Але як вони сказали, в Запоріжжі після Маріуполя буде друга серія

32. Тобто в них не те що докорів сумління немає через ті варварства і злочини, а ще й впевненість у своїй "місії"?

Так! Можливо не всі... Але більшість озлоблена. І впевнені , що ми заслуговуємо це, або , що вони нас "освобождают". Вони всі також різні, але роблять вони злочин… Чого вони на моїй території, я досі не розумію…

33. Да, там зазомбовані нереально ... Важко назвати їх вчинки адекватними чи хоч трішки наближеними до адекватності... Причому тут неправильно все списати на одного путіна чи верхівку влади на росії - злочини то вчиняють конкретні солдати і офіцери. Ті, які скидали бомби, ракети, снаряди на сотні цивільних будинків у тому таки Маріуполі... Ти могла собі взагалі бодай припустити, що таке чудове півмільйонне місто буде вщент зруйноване, що тисячі людей будуть вбиті?

Я все бачила на власні очі! І досі не можу у все це повірити. Коли наш будинок палав… ми тікали в інше сховище... я зупинилась посередині двору… Обернулась навколо себе… було темно вже.. але всі будинки палали, то було світло від того полум'я.. все тріскало, десь щось вибухало.. десь стріляли автоматом... І я стою… Дивлюсь на все це…. І взагалі не уявляю, де я, і що коїться… Знаєте, там люди не розмислюють... Ми просто робили , те що повинні були… Якщо б всі замислювались, то ми б затонули у власних сльозах, або від серцевого нападу… Я ніколи не думала, що на території нашої держави можуть бути бойові дії… Але потім був той 14-й рік.. І зараз… і досі…

34. Скажи чесно - все то сниться? Я просто не можу повірити, як психіка людини то все витримує...

Ну я посивіла трохи, так непомітно… але мама сказала. І війна сниться, багатьом… Зараз я в Нідерландах. То тут було свято... то був салют. Нас попередили, щоб ми не хвилювались. То я навіть не уявляла, що у мене буде така реакція на той салют… я його не бачила, а тільки чула… То я вже не могла контролювати емоції, закрила вуха, мене трусило декілька годин після того… Поки не заснула. Я розумію, що то свято, що то все добре. Але якась реакція… така… Ти не можешь то контролювати. То тут ще літаки іноді… То мені перші дні було... Важко.. Зараз звикаю, що то нормально.. .Але коли була в Маріуполі… і летить літак… то ти розумієш, що тебе підвал не врятує.. тільки удача… Бог… не знаю… Просто завмираєш, коли летить бомба..і не знаєш, чи будеш дихати наступної хвилини…

35. Практично місяць в тебе без малого так, що не знаєш, чи будеш дихати наступної миті... А як в тебе далі доля складалася, коли нарешті опинилася на території, яку контролюють наші ?

Ну після того, що вони оголосили свої плани на Запоріжжя, то мої дні вдома були нервові, я не могла зовсім розслабитись. І ще були постійні повітряні тривоги. То я мамі сказала зразу, що ми маємо їхати. Я весь час поспішала, ніби вони за мною женуться. Я скоріше хотіла виїхати. І як можна далі. Коли я навіть була у Польщі, мені не було спокійно. Томущо там та білорусь, то теж… Може ще там почали б наступ. Хто знає, які в них плани, які можуть бути провокації.. . Або ще що… Не знаю. Просто хотіла далі, далі від того всього…

36. Просто якомога далі від того жаху.... Як ти в підсумку ти опинилася в Нідерландах?

Із Запоріжжя ми виїхали поїздом до Львова. Там сіли на автобус до Польщі. А там ми шукали маршрут до Німеччини. То випадково це почула дівчина, яка зі Львова, але її чоловік з Німеччини. Вони привозили гумдопомогу до кордону, і повертались вже до Німеччини. От вони нас привезли у Берлін. То ми не знали ще куди їхати. А вже в дорозі на Берлін я вирішила, що ми поїдемо далі у Нідерланди. З Берліна ми доїхали залізницею до Утрехта.

37. Такий непрогнозований, неспланований маршрут. Навряд чи все це можна було б здолати без допомоги людей по дорозі?

Так, звісно, всюди зустрічали волонтери, які направляли, допомагали. Всюди можна було поїсти і попити. Люди дуже допомагають. Ми дуже вдячні. І тут в Нідерландах, чудові люди. Забезпечили всім необхідним, і завжди допомагають.

38. Ти з мамою поїхала?

Так. Батько і вітчим на службі у Запоріжжі. В мене було дві бабусі, але одна з них померла в день, коли я повернулась з Маріуполя, 22 березня. Так я так з нею і не зустрілась. Але я встигла її поховати. А інша бабуся відмовилась їхати, літнім важко покинути свої будинки… І моя сестра залишилась з нареченим , вони живуть у Києві.

39. Бабуся трішки тебе не дочекалася.... Царство небесне бабусі.... То ви з мамою лише поїхали?


Дякую… Так.

40. Де ви власне в Нідерландах опинилися?

Ми приїхали до Утрехта.Там зразу був центр для біженців, то в той же день нам знайшли житло. Біля невеличкого міста Вауденбург. Тут є кемпінг Де Хейграф. Керівник цього кемпингу виділив декілька будинків для українців. І ми живемо тут безкоштовно, у нас кімната на двох, і в будинку ще інші біженці.

41. Як до вас ставлення місцевих мешканців?

Вони дуже щирі, дуже добрі люди. Завжди посміхаються. Завжди готові допомогти.

42. Вони розуміють, що відбувається в Україні, що робить росія?

Так, звісно! Вони питають, як воно там було, чи все це насправді таке , яке воно у новинах. І це не тому що вони не вірять ЗМІ, а тому що вони не можуть повірити в ті звірства, які коїть росія.

43. В це нам повірити важко було, годі говорити про іноземців... Про сам Маріуполь, його трагедію, вони знають ? Тебі на цю тему задають питання, чи стараються не ятрити рани-спогади?

Вони тільки питають з відки ти, коли вони чують Маріполь, то більш питань нема, лише співчування. Тому що про Маріполь дуже багато новин по всьому світу. Деякі питають, як воно, як вдалось втекти. Але подробиць не питали, знається…

44. Люди, напевне, співчувають і не торкаються болючої теми....
Ці два місяці від 24 лютого футбольна тематика була геть не актуальна. Футболь то десь з світу до 24 лютого. Але побачив в тебе на сторінці фото - ти дебютувала за команду в Нідерландах. Скажу чесно - зрадів за тебе. Розкажи - що то за команда, як то сталося?


Склалось так, що я, коли вже їхала до Нідерландів, то повідомила це у соцмережі. Щоб можливо знайти житло швидше. То одна дівчина написала мені. Ми познайомились. Вона дізналась, що я грала у футбол і написала на пошту до KNVB (федерація футболу Нідерландів), з проханням допомогти знайти команду. Потім вже, коли нас розселили в цьому районі, і прийшла відповідь від KNVB , то ми вже зв'язались напряму і вони дали 2 варіанти поблизу мене. Я домовилась прийти на тренування в «Сестум». То там високій рівень гравців. Можна сказати, якби вони грали в чемпіонаті України, то боролися б за призові місця, не інакше. І це при тому , що це не професійний клуб, бо вони не отримують зарплатні. В клубі дуже багато чоловіків і жінок різного віку, від самих маленьких до самих...так сказати, літніх. І всі гравці сплачують гроші, щоб тренуватися у тому клубі. Дівчата приймають участь у чемпіонаті «Жіночий топ клас Нідерландів». Дівчат тут дуже багато, на всіх майданчиках побачити маленьку дівчинку з м'ячем це не дивина. То мене дуже тепло прийняли. Дали мені весь необхідний для тренувань одяг, взуття. Все, що стосується екіпірування, все дали. Всі допомагають, підтримують… Це дуже відчувається. Мені можливо пощастило опинитися тут у цьому колективі. То я тренуюсь і вже граю за другу команду Сестум VR2. Тут як велика родина. Але це так нормально для кожного клубу. Футбольна родина. Але їх підтримка це іноді щось дійсно неймовірне.

45. Ти вже дебютувала в складі другої команди?

Так, я вже зіграла 2 матчі, по 20 хвилин. А вчора ще й гол забила. Була дуже рада. Ми перемогли 4:0.

46. В якій лізі грає їх друга команда?

Vrouwen 2 Hoofdklasse
В перекладі це як Жінки 2 Основний клас

47. Тобто щось як в нас перша ліга?

Так

48. Як рівень в цій лізі? Скільки загалом команд грає?

12 команд. Я ще не всі команди бачила. Але поки я можу сказати, що рівень команд високий. І, здається, що воно не може бути по інакшому - в них інша ментальність. Вони всі грають у сучасний футбол- низом, в пас, через воротарів. Воротарі чудово грають ногами. Також всі здатні грати жорстко. В мене було тільки дві гри, та з кожної маю спогад на своєму тілі. За такий рівень гри наші українські футболістки запрошують чималі гроші в українських клубах. І не тільки в українських.

49. І це ще не головна їх ліга.... А що тоді говорити про їх вищу лігу? Вони наскільки випереджають ?

То я так не можу сказати на скільки. Але ця перша команда Сестум вони на першому місці у таблиці. І кажуть, що вони перевищують рівень чемпіонату.Але далі перебратись у вищу лігу, то не вистачає бюджета. Бо то вже інший рівень. Стадіон повинен бути , як у чоловіків, зарплати, і багато чого ще.

50. Тобто вища ліга у них професійна по-справжньому?

Так.

51. Вибач, заснув вчора. А зранку щось знову над нами літало. Тут над нами не вперше летіли крилаті ракети. Попередній раз в новинах повідомили, що влучили у Львів....
Повернемося і закінчимо інтерв'ю. Футбол тобі допомагає потрохи повернутися до мирного життя?


Футбол завжди допомагає… Від усього

52. Дай Бог! Дай Бог, щоб тобі не додавалося в житті сивих волос, щоб більше не довелося ніколи пережити те, що пережила... Щоб ніхто більш не переживав такого... Хоча ще війна триває і горя багато щодня... Знаходиш сили слідкувати за новинами з Маріуполя, з України?

Я постійно слідкую за новинами! Якщо я поїхала, то це не означає, що мене більше не стосується. Я так сама переживаю. Це моя країна, там моя сім'я, мої друзі, мої стіни.

53. Я в цьому не сумнівався. Просто навіть не можу уявити на скільки важко тобі ....
На завершення побажаю всім нам Перемоги над ворогам і щоб лише мирне небо було над Україною, Європою, світом, країнами, які нам допомагають, які нас приймають, над всіма нами. А тобі особисто відійти від усіх пережитих жахіть. І щоб наступне інтерв'ю ми з тобою записали лише про футбол і футбольні проблеми були найбільшими проблемами в нашому житті.... Якщо ти маєш бажання ще щось сказати, про щось ми не поговорили, то додавай.



Я хочу побажати МИРУ.. Щоб ніде у світі не було війни, ніколи.. У світі є проблем достатньо… хвороби, природні катастрофи, екологічні проблеми, то ще люди самі ж вбивають один одного..

До цього додати нічого!

Дякую тобі за розмову! Це все треба знати людям.... Щоб всі знали і ніколи не забували ....

Дякую, що публікуєте це.

Ігор Соболенко.
24 квітня 2022 року.


Категорія: Новини

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі в даній статті.