» » » Олександр Янович - справжня футбольна легенда родом з Умані

 
 
 
Найближчі матчі:
ФІНАЛ КУБКА ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ. 28 травня. 16-00. Стадіон "Уманьферммаш". "Базис" - "ЛНЗ-Лебедин"





Книгу "Історія футболу Уманщини. Книга перша. Від "Маккабі" до "УТК-Ятрань" бажаючі можуть придбати в Умані: в магазині "SOCCER.BIZ.UA" (на перехресті вулиць Європейської та Паркомуни) а також у "ВІЗАВІ" (вулиця Тищика). Книга там присутня в твердій та мякій обкладинках. Бажаючі з інших міст можуть придбати звернувшись до автора (можна і укрпоштою і новою поштою).
У ПРОДАЖУ унікальний для нашої області довідник для уболівальника - "Гід по чемпіонату Черкаської області 2017". В ньому представлено всі команди, що планували грати в цьогорічному чемпіонаті (тобто з ватутінцями і командою Городища) - їх історію, статистику, історію і статистику зустрічей з усіма трьома командами Уманщини. Тобто прийшовши на будь-який матч чемпіонату області в Умані, Паланці чи Городецькому, ви будете максимально озброєні інформацією! Придбати можна буде лише в магазині "SOCCER.BIZ.UA" (на перехресті вулиць Європейської та Паркомуни). Саме "SOCCER.BIZ.UA" надрукував перший тираж видання. Наклад обмежений, поспішайте придбати. На матчах в Городецькому 9 та 12 травня запитуйте у Олександра Клімова




Олександр Янович - справжня футбольна легенда родом з Умані

Автор: Sobolenko від 23-03-2015, 01:16, подивилося: 1274

0 Олександр Янович - справжня футбольна легенда родом з Умані

Записано Ігором Соболенком для книги 23 серпня 2013 року. Дописано 15 лютого 2015 року.


Олександр Янович - справжня футбольна легенда родом з Умані


Розкажіть про свої перші кроки у футболі.

Народився я в 1961-му році в Умані. Навчався в школі №12. Мій перший тренер – Олександр Герасименко. Це в ДЮСШ я займався. У нього ще був спец-клас. Але то старші – 1956-57 років народження. Ми ж в 1974-му грали в фіналі першості України. В Чернівцях ми посіли шосте місце. А влітку грав у змаганнях на призи «Шкіряного м’яча» у команді Олександра Лейбовича, що працював при ЖЕК-2. Коли сезон закінчувався в ДЮСШ, то ми грали в «Шкіряному м’ячі». Взагалі футбольні групи були дуже сильні. І не один рік. Умань була знана.

Наскільки знаю – ви не зупинилися на одній Умані?

Так. Я займався в Умані футболом до 7-го класу. А потім вступив до київського спортінтернату (І.С.-зараз має назву РУФК). Там я жив, тренувався і навчався в 1974-79 роках. Був гравцем збірної УРСР. Моїми тренерами були Качанов Володимир Федорович та Медвідь Федір Йожефович. Обидва тренери мали звання заслужених тренерів України. Та даремно не стануть називати «наш батько».

Що ви скажите про роки в спорт інтернаті?

Важко було дуже! Велика конкуренція. Та й взагалі маю сказати, що інтернат – то справжня школа для подальшого життя.

Кого згадаєте зі своїх земляків?

Ігоря Дікарєва (нажаль, покійного вже нині), Олександра Качанова, Сергія Рябоконя, Ігоря Глінського, Володмира Кривенького, Славіка Сінічука. Це все уманчани, що теж були у спорт інтернаті. Вітя Курнаєв був у Вінниці. Не у знаній «Ниві», але у команді, що теж грала в першості України. Ще згадаю Юру Павлятенка. Дуже добрий був футболіст. Можливо і найсильніший в Умані. Гарний був півзахисник – нагадував Буряка у «Динамо». Але так і не розкрився сповна.

З уманським футболом ви по суті розпрощалися?

Якраз і ні. Коли приїжджав 16-річним на канікули на місяць до батьків, то їздив із уманською «Зорею». То були уманські зірки. І я радий був пограти з такою компаніює. І в футбол і в карти в автобусі під час поїздки… Віктор Бродецький, Валєра Ковальчук, Діма Файнгольд, вася «Чорнило» Ковальчук і т.д. то була добра футбольна компанія! Недаремно вони були чемпіонами області до цього, в 1975-му. І найбільша заслуга в цьому була Анатолія Федоровича Дідоренка!

Що чекало на Вас після закінчення спортінтернату?

По його завершенню запросили до команди майстрів – рівненського «Авангарду». Грав за цю команду 2 роки – в 1979-80-х роках. Тренували тоді команду Трошкін Володимир Миколайович та Матвієнко Віктор Антонович. Це гравці славетного київського «Динамо» 70-х. І вони саме розпочинали тренерську кар’єру. В 1979-му ми фінішували в першості на третьому місці. В команді були переважно досвідченні гравці. Як кажуть – «погравші». А мені – 18 років. Але грав. Це при тому, що була знову ж таки висока конкуренція.

Куди після Рівного?

В січні 1981-го перейшов до черкаського «Дніпра». Але пробув там лише 4 місяці. І з травня перебрався до київського СКА, де головним тренером був ще один динамівець – Володимир Федорович Мунтян. Для нього це теж була перша команда в кар’єрі тренера. Не забувайте, що це були часи СРСР – в СКА я і відслужив два обов’язкових роки в армії.

Що згадаєте про ці армійські роки?

СКА виступав у першій союзній лізі. Дуже гарний рівень. І стабільний. А оскільки грав в армійській команді, то знову згадаю про величезну конкуренцію. Там не було проблем з молодим поповненням – від армії нікуди не дінешся. Згадаю прізвища своїх партнерів, які відомі футбольній Україні – Олександр Бережной, Олександр Спиридон (незмінний асистент у Мірчі Луческу в «Шахтарі»), Микола Чеботар, Ігор Наконечний, Віктор Насташевський… Особливо хочеться згадати Валерія Зуєва (вигравав Кубок СРСР до цього з ростовським СКА і чемпіонат СРСР з «Динамо» після цього), з яким грали в центрі захисту. Він багато чого мене навчив. Був справжнім профі, віддавав себе всього на полі.

А як ви опинилися в такій команді?

Під час тренувальної гри між черкащанками і рівненцями мене помітили і запросили на перегляд. А вже через два дні забрали до Києва.

А були ще запрошення?


В 1981-му запрошували до московського ЦСКА. Але київський СКА боровся за виживання у першій лізі і мене не перевели. Не відпустили тобто. А бажання було – це ж вища ліга! Але що вдієш… Армія! Такі часи були…

А що після армії?

Був варіант підписатися на прапорщика. Тобто залишитися в армії і відповідно у СКА. Але я вибрав друголіговий «Колос» з Павлограда. Там гарні умови створили. В 1983-84 роках ми фінішували на другому місці. Трохи але не пробилися у першу лігу. А з 1984-го грав за Центральну групу армій, що квартирувалася в Чехословаччині.

Тобто – знову до армії? І що це була за команда? Багатьом зараз не зовсім буде зрозуміло – в яких турнірах вона грала.

Команда грала в чемпіонаті збройних сил. Це був дуже сильний турнір. Всі колишні футболісти армійських команд грали. У них була можливість так продовжити кар’єру. Достатньо згадати з ким грав – Валерій Новіков (перед цим 9 сезонів основний воротар ЦСКА) , Володимир Григорєв (теж з ЦСКА), Віктор Кондратов (київське Динамо та «Шахтар»), Володимир Муханов (капітан «Локомотива») та інші…

Авторитетні гравці!

Виступав там до 1990 року. Тоді мене перевели до СКА-Карпати, що грали у першій лізі СРСР. Але в 1991-му повернувся до Чехословаччини. Справа в тому, що СКА-Карпати росформували і мене перевели до дрогобицької «Галиччини». А повернувся до Чехословаччини не до нашої армійської команди. А підписав з місцевим клубом контракт.

Адаптуватися не було проблемою?

Адаптуватися якраз не було проблемою. Але вже і 30 років, і інший життєвий досвід. Мусиш відробляти гроші – легіонер має бути кращим за місцевих гравців. В 1992-му запросили до іншої команди – «Шварц» (Бенішов). Це 1-й дивізіон. Грав там в сезоні 1992-93 років. Не сильно нас там любили – чехи добре пам’ятали1968-й рік. Та й до того ж легіонер що тут, що в Німеччині, що в Польщі – це той, хто займає місце корінного мешканця…
В 1993-му перейшов до «Татрана» (Пошторно). Ця команда грала у 4-му дивізіоні. Але за два роки ми змогла піднятися аж до першого. Спочатку я був один у команді професіонал. А потім команда взагалі стала напівпрофесійною.Ну а в першому дивізіоні вже всі в команді були професіоналами. Відповідно і склад змінювався. В 1995-му я і закінчив власне професійну кар’єру гравця. І став граючим тренером другої команди.

І як вам у новій ролі?

Нажаль, вже через рік президент клубу змушений був розформувати дргу команду. Через брак коштів. Мене не виставили за двері. А перевели до їхньої ДЮСШ. Став тренувати юнаків 13-14 років. В перший же сезон ми стали чемпіонами своєї ліги. І здобули путівку до 2-ї ліги. Мене перевели до старшої групи – до 17-річних. Там пропрацював 2 роки. 2000-го закінчилася моя кар’єра в Чехії.

І куди ви переїхали? Назад вже до СРСР навіть теоретично було неможливо ж.

Я з родиною переїхав до США. Де і понині проживаємо, у Флориді.

Невже довелося забутися про футбол?

Чому? Абсолютно не так. 10 років займався підлітковим футболом. Зараз мої вихованці грають вже за команди коледжів. А 10-річні стали чемпіонами Південної Флориди. Тепер їм вже по 12ть. І цього року ми повторили результат. Непогана команда. Найліпші з моїх. Більше зараз дітей тренується. Вже 18 чоловік. А це збільшує конкуренцію. Адже, наприклад, на гру їде 14 гравців. Тобто 4 не потрапляє. Така конкуренція змушує старатися більше!

Олександр Янович - справжня футбольна легенда родом з Умані

А як взагалі футбол-соккер у США?

Зараз у США дуже сильно підтягнулися. 25-30 тисяч глядачів на трибунах нині це типове явище. Дуже велика роль Бекхема в популяризації цієї гри. Американці вміють використовувати імідж. Та він ще й профі 100-процентний. Діти мають всі умови для тренувань. Все платно, але доступно для батьків. МЛС (вища ліга у США) вимагає з усіх клубів мати ДЮСШ. Дуже сильно поставлено футбол в університетах та коледжах.

А як ваш син? Пішов шляхом батька?

Син – Олександр Янович-джуніор грав в ліпшій команді Маямі – Кендал. Входив до двадцятки сильніших юнаків США. А почав він грати в 6 років ще у Чехії. В 12 років він там грав за збірну регіону (щось на кшталт нашої області). Грав він і по переїзду нашому до США. В 2003-му переміг з командою на великому турнірі в Чікаго. В 2004-му став переможцем 25-го міжнародного турніру в Даласі і чемпіоном Флоріди. В 2005-му став чемпіоном США. Серед 20-річних. Обіграли славнозвісний Ред Бул. Сину вдалося гол забити. А перемогли в серії післяматчевих пенальті. Після цього був запрошений до університету. Досягнення в футболі 100-процентно йому гарантували стипендію. Атлантік Флоріда. Закінчив 2 фавультети – закордонного бізнесу та маркетингу. Він у мене ще півтора року грав, як і я, у Чехії. У вищій лізі. Після університету. ФК Пшібрам. А потім повернувся до США. Тут і працює.

Олександр Янович - справжня футбольна легенда родом з Умані

А були шанси пробитися, наприклад, до головної ліги США?

В 2005-му він був вибраний до збірної п’яти штатів. Це у США така система. Країна розбита на 4 великі регіони. Збірні яких грають між собою і там тренери відбирають до збірної країни. А ось потрапити до професійної команди надзвичайно складно. В США головна ліга – МЛС. І ще одна професійна ліга. Тобто команд як для такої великої країни мало. А гравців багато! До професійних команд потрапляють в основному ті, хто засвітився в збірних або в топ-20 команд коледжів. Ну інші шукають себе в інших країнах… Все ж команди коледжів – то не професійні футбольні команди. В коледжі, навіть футболіст чи інший спортсмен, має вчитися! То у нас було навпаки – в інституті ти насамперед футболіст, спортсмен. Багато хто формально вивчився. Тут же не будеш мати гарні оцінки, то будеш сам платити за своє навчання! А мій син вчився так, що за навчання і в універі ми не мали платити.

То він і подався потім за кордон?

Він хотів продовжити футбольну кар’єру. Ми відіслали резюме в кілька клубів. І сина запросили до чешського Пшібрама. Взяли на перегляд. Два тижні. Потім на збори на Кіпр. І підписали дворічний контракт. Правда, до основного складу так толком і не пробився. Тренувався з головною командаю. А грав переважно за другу команду. А через півтора року і розірвав контракт. У команді почалися фінансові труднощі. Почалися затримки із зарплатою. І він визначився : «Ну пограю я ще років з три. А мені 25. А як не дістануся висот?». І він вирішив повернутися до США. У нього тут була дівчина. Він мав вищу освіту. Потрібно було не втратити фах. Тобто це був серйозний вибір. І він його зробив сам. Мати його, моя дружина, була задоволена))))
Зараз він має гарну роботу і добре влаштувався.

З футболом зав’язав?

Чому? Ні. Тренується двічі на тиждень, по неділям грає для себе, для задоволення. Створили собі любительську лігу з 10 команд. Мають спонсорів і грають. Ну а ми з дружиною вдвох)))

Що ви наостанок хотіли б ще додати?

З Умані при колишньому Созі, та й зараз важко було пробитися у футболі. З тих же Миколаєва, Вінниці, Черкас і т.д. було простіше. Там були команди майстрів. У нас такого не було й близько…

Категорія: Чемпіонат України / Ветерани / Історія

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі в даній статті.